Ось вже два роки вмовляю їх дозволити розповісти читачам цю історію. І два роки чую категоричне “ні”. Довелося, хоча і не дуже хотілося, запропонувати їм компроміс. Ледве погодились. Історія їхня, а імена з датами – усе, що можна пізнати, поміняю.
Йшов мокрий, огидний сніг. “Двірники” ледве зчищали білу коросту з вікон його машини. Дорога була порожня, але він їхав з напругою: слизько, темно, сирість пробиралася під легку шкіряну куртку; і чому він не надів дубльонки, вирядився, як наречений на видання. Їхав без настрою. Напевно, можна було відкласти поїздку, але отець Георгій дуже просив привести йому пачку свічок, кілька пляшок лампадного масла, ладану. Набралося три важких коробки, хотілося встигнути до Різдва, і ось дотягнув – три дні до Різдва лишилося, хотілося б встигнути туди і назад. Отець Георгій жив у Псковській області, у самій глухомані, у маленькому селі на краю лісу. Їхали до нього з відусіль, тому що був святого життя чоловік. Здавалося, що він не мав утоми – усіх приймав, зігрівав любов
’ю, від біди відводив. Їхали до нього люди з важким серцем, а поверталися – аж світилися: умів від людини відвести униння, умів відвернути від біди. Підштовхнути до Бога.Микола помітив, що, як почав згадувати про отця Георгія, так ніби і у машині стало тепліше. Ось з ним отець Георгій возився, поки не витягнув з відчаю, поки не змусив жорстко оцінити своє життя. Що робиш? Куди котишся? Микола був у Москві людиною помітною, під його керівництвом було кілька речових ринків, жив – як по мінному полю йшов: вправо – воронка, вліво – обстріл. Поки врешті-решт і не “підірвався на міні”. На нього “наїхали”, стали зводити торгові рахунки, він намагався стати у стойку, напружити їх – випередили: спалили дачу, почали погрожувати.
Добре, що він один, сім
’ї не було, як розійшовся з першою жінкою, все не було часу вдруге оженитися. Тепер його затягнуте холостяцьке життя здавалося йому благом. Вже кого-кого, а його близьких “доброхоти” у спокої не залишили б. А так – один однісінький. Але тероризували – дзвонили, погрожували, писали листи, просили звільнити поле діяльності по-доброму. До прокуратури пішли листи. Один раз викликали, другий. Микола відчував: потрібно піти по-хорошому, але така ненависть у душі палала, що він навіть і ночами програвав вже давно написаний сценарій помсти. Вб’ю, вб’ю, обов’язково, нехай сяду, але не потерплю, який я після того мужик? До Пскова поїхав налагоджувати контакти, були у нього там свої люди, хотів обговорити подальшу боротьбу. А машина візьми та й поламайся на дорозі, прямо на краю лісу, біля крайньої хати, в якій у віконечку горів малесенький вогник лампади. Постукав. Відчинили. Маленький сивий дідок з бородою до поясу.– Заходь, чоловіче добрий. Заходь, гостем будеш. – Молока налив, відломив хліба. – Їж. Говорити потім будемо.
– А що говорити? Мені нема чого говорити, – насторожився Микола.
– Нема чого – так нема чого, я тебе примушувати не буду. Пий молоко, пий.
І як прорвало Миколу. Розплакався він, поклав голову на стіл, який був накритий веселою клейонкою, і ридав, ніби звільнявся. І став – говорити. Потрошку все розповів. Вранці він розвернув свій “Мерседес” назад до Москви. В очікуванні нового життя серце притихло. Зумів. Зумів спалити усі мости, преступити через ненависть і жагу до помсти. Виявляється: піти – більша перемога, аніж відомстити. Він не розумів, йому пояснили. Пошуміли “колеги”, трохи погрожували і – відступилися. Два місяці ніде не працював, потім у одному православному видавництві став займатися реалізацією книг. Навички були, вийшло
. Гроші, через які так перживав, якось раптом подрібнішали, відійшли на другий план. На першому сяяла нестерпно яскравим світлом совість, яка звільнилася покаянням – таким легким був її вантаж, таким дивним був її тріумф! До отця Гергія з тих пір часто заїжджав. Вже потім дізнався, що старець відомий у всій Росії. До нього з відусіль їдуть спеціально, це тільки він випадково на вогник зайшов.Ось і зараз їде туди. Поспішає. Поспішає повернутися до Різдва. І щось ще турбує його крім слизької дороги, дратує. Ну звичайно вона, попутчиця, яка нав
’язалася йому. Подзвонила тільки вчора.– Батюшка дав ваш телефон. Благословив узяти мене до нього, як поїдете.
Узяв. Благословив отець Георгій, не можна не взяти. А самому – зайвий клопіт. Дівчина якась забита, хустина
на очах, втиснулася у кут заднього сидіння. Вже три години їдуть, а вона ні слова.– Закурити можна? – запитав.
- Мені б не хотілося… – прошепотіла дівчина ледь чутно
.От
іще новини, у власній машині і не можу курити. А як хочеться затягнутися. Нав’язалася попутчиця, тихенька, тихенька, а – “мені б не хотілося…” А мені хочеться курити.-Може дозволите одну сигарету? – спитав, ледь стримуючи роздратування.
-Мені б не хотілося…
Микола різко зупинив машину. Вийшов, запахнув свою легку куртку. Сірники гаснули на вітрі, він нервувався, нарешті затягнувся.
До отця Георгія приїхали вже увечері.
-От молодець, привіз рабу Божу Марину. Я просив, дякую, не відмовив, – метушився біля Миколи отець Георгій. А Миколі вже соромно стало: потрібно було з нею лагідніше, що це я, всю дорогу мовчав, злився - вибачитись, чи що.
Марину пристроїли на ніч до старої згорбленої Савишни. До неї пройти з кілометр, але Савишна сама явилася, побачила машину: підемо, дочко, піч у мене натоплена, варення дістану з агрусу. Любиш з крижовника? Дівчина сором’язливо посміхнулася і опустила очі.
А Миколу отець Георгій поселив у пристройку. Невелика пристройка давно служить йому за готель. Їдуть здалека, зупинитися десь потрібно. А там і світло, і пічка, і ікони на стіні. Кілька ліжок у ряд, вистачає. Микола увійшов, побачив молодого монаха, який стояв на молитві. Теж приїхав до батюшки. Монах повернув до Миколи привітне обличчя, махнув рукою на вільне ліжко, мовляв, влаштовуйся, але молитву не полишив. Микола ліг. Спина злегка нила від довгого сидіння у машині. Заснув швидко – втомився, рознервувався.
Вранці біля келії батюшки вже була черга. Молодий монах, місцеві жителі з найближчих сіл. Він опинився за дівчиною, з якою їхав, - Мариною, чи що… Вона підняла на нього очі і тут же опустила. Вибачитися? Та ні, раніше потрібно було. Став готуватися до сповіді. Перед тим, як увійти до батюшки, дівчина перехрестилася три рази – монашка, чи що… не розмовляє, забита якась. Довго, дуже довго дівчина не виходила. А вийшла… Микола наштовхнувся на її погляд, повний жаху. Вона дивилася на Миколу, широко розкрившя очі і якось не мигаючи. Він помітив, тільки значення цьому не надав. Вогник лампади з відкритих дверей кликав наступного відвідувача. Микола встав. Господи благослови.
Батюшка у єпитрахилі, поручах сидів на стільці, втомлено опустив голову. Біла борода його віділялася у напівтемряві першою, потім вже – лице, глибокі зморшки, очі.
-Ну що, раб Божий Миколай, усе на мерседесах катаєшся?
-Не можна без машини, отець Георгій, потягом я ще й досі їхав би.
-Ну давай, що там у тебе…
Знайомий холодок під серцем. Зараз потрібно сказати усе, не прихзовувати, не злукавити. Став говорити спочатку, як завжди
, нерівно, плутаючись, а потім як в омут головою – усе. Батюшка слухав, схиливши голову і прикривши рукою очі. Іноді кивав головою, мовляв, чую, не сплю, розповідай. І ось воно, блаженне полегшення. Батюшка накриває голову Миколи єпітрахиллю, читає розрішительні молитви. Щоб пережити це світле, ні з чим незрівнянне, почуття, можна було не тільки на “Мерседесі”, пішки прийти в цю маленьку хатинку, яку з усіх сторін продувають вітри. Микола підвівся з колін, підійшов під благословення.-А ти, раб Божий, скільки один жити збираєшся? Не молодий вже, час, час гніздо вити.
-Та моя наречена ще, отець Георгій, не народилася, – звично віджартувався Микола.
-А ось і народилася. Сидить там, Мариною звати. Попутчиця твоя від самої Москви, чим не дружина тобі?
-Жартуєте, отець Георгій… як знайду собі наречену, відразу до вас привезу, знайомитись. А поки що інші у мене турботи.
-Я тобі серйозно говорю, – голос батюшки став твердим, – вона, Марина, дружина тобі, роздивись її, сам упевнишся, – і махнув рукою на двері – іди, мовляв, вистачить, поговорили.
Вийшов. Де вона тут, його “дружина”? А ось вона, сидить, закутавшись у велику чорну хустину. Може, його чекає, “чоловіка”.
-Марина? Вас Марина звуть? Ви мені пробачте, що такий непривітний був, поки їхали. На мене, розумієте стільки турбот навалилося…
-А я тут до чого! – дівчина підняла на нього очі, повні сліз. – Мені що до ваших турбот? Я приїхала у батюшки благословення просити у монастир. Він усе говорив: почекай, а тут покликав. Я й поїхала. Мені б потягом краще, а він благословив вам подзвонити. У вас проблеми, тільки я тут ні до чого, – дівчина уже заливалася слізьми.
-І ні до чого у ваших проблемах. Мені без різниці, куди ви – у монастир чи…
-А батюшка що сказав?! Каже, виходь, Марино, заміж за Миколу. За вас, значить! За вас. Ось вони, ваші проблеми. Тільки я тут ні до чого, я в монастир…
Микола напружився. Він зрозумів, що розмова заходить дуже далеко. Він зрозумів, що це була не просто бесіда зі старцем – це благословення. Марину він благословив вийти за нього заміж, його – женитися на ній. Дівчина ридала, худенькі плечі здригалися
.-Та не плач ти. Давай що-небудь придумувати.
Вийшли на вулицю, стали ходити кругами навколо “Мерседеса”.
-Може ти чогось не зрозуміла? Може, він не так висловився?
-Так, так. Говорить, чим тобі не чоловік Микола? Я кажу, який Микола, звідки я знала, що вас Миколою звати? А він – та той, що привіз тебе до мене. Я говорю: він старий, та і страшний якийсь…– дівчина запнулася і злякано подивилася на Миколу.
-От-от, – схопився той. – Іди і відмовся, скажи: старий чоловік мені не потрібний. Тобі самій скільки? Дев’ятнадцять? Та я тобі за батька можу зійти, іди, іди, – він став підштовхувати Марину до будинку.
-Самі ідіть. Скажіть, що відмовляєтесь на мені женитися. Так і скажіть – відмовляєтесь.
Пішов. Отець Георгій стояв на молитві. На скрип дверей повернувся, незадоволено зсунув брови.
-Я тобі сказав: вона тобі дружина, не шукай іншу. Тільки час змарнуєш. Все. Іди.
Тепер вже Миколі хоч плач. Він тільки зараз зрозумів, яка серйозна ця розмова і які у неї можуть бути наслідки.
-І звідки ти на мою голову взялася! – накинувся він на Марину. –Жив собі, турбот не знав. – Вона знову заплакала: зрозуміла, батюшка не благословив. Поверталися так само мовчки, як їхали сюди. Тільки мовчання було вже зовсім іншим. Микола нервувався, злився, навіть пару разів запалив без дозволу. А Мрина сиділа у своєму куточку і хлюпала носом. Миколу її сльози розлючували, більше того, він вперше, як відійшов від свого торгово-мафіозного життя, пожалів за ним. У ньому було багато небезпечного , нестабільного, але у той же час він сам міг вирішувати багато що, тим більше питання про одруження… давно б одружився, якби хотів. Не хотів. Жінки як впливали у його життя, так і випливали. Обтяжливими їх візити не були. А тепер виходить – хочеш не хочеш, женися, раз батюшка вирішив, значить, потрібно. Маячня якась. Він, він сам, Микола Степанович Остроухов, не вирішив, а за нього вирішили. А ти підкоряйся, ти пилинка, яка нічого не варта. Ось так, гніваючись і засуджуючи, їхав він по вечірньому тихому шосе, і припорошенні снігом ялинки миготіли собі і миготіли. Висадив Марину біля метро. Вона опустила очі, подякувала. І сказала твердо, ніби на подвиг йшла:
-Я вам, Микола Степанович, подзвоню.
-Навіщо? – ледве не вирвалося і у Миколи. Але зупинився: неввічливо.
Вона подзвонила через тиждень. Він відразу відчув – відпустило. Голос не такий, як раніше – спокійний.
-Я згідна, Микола Степанович. Батюшка благословив. Я ще раз до нього їздила. Потягом. Тільки вчора повернулася. Він сказав, що у монастирі мені не місце. Я ж ікони пишу, батюшка говорить: за чужий рахунок у сім’ї жити не будеш, завжди на життя заробиш. Я згідна.
Микола схопився за голову. А він, він же не згідний!
-Марино, – кинувся він вмовляти дівчину,– я старий, я негарний, я тобі за батька можу зійти, подумай, Марин…
-А мені тепер хоч думай, хоч не думай – отець Георгій благословив. А він… йому багато що відкривається.
Через годину Микола знову гнав свій “Мерседес” по знайомій дорозі. Він приготував довгу промову, палкий монолог скривдженої, ображеної людини. Він скаже, він преконає, він наведе приклади.
Отець Георгій у валянках, кожух поверх підрясника, чистив у дворі сніг.
-Я тебе тільки ввечері чекав,– засміявся він.
-Батюшко, – Микола з благанням подивився на нього, – батюшка, та куди ж мені женитися…
-А через рік ти приїдеш і скажеш: батюшка, як добре, що я одружився. чоловіче добрий, ти ж один однісінький, і не монах, і не жонатий, це не діло. До монастиря ти не готовий, адо одруження… Дівчина особлива, такі на дорозі не валяються. Женися. Вона тобі донечку народить, хрестити привезеш, ім’я їй… ім’я їй дамо Ангеліна. – Батюшка хитро прижмурився, сині дитячі очі його світилися радістю. Микола вперше посміхнувся.
-Значить, благословляєте?
-Благословляю. Мир вам і любов.
…Над Кіпром – тихий задушливий вечір. Наш теплохід стоїть на пірсі, серед таких же, як він, красенів-лайнерів. Сьогодні був насичений день. Довга екскурсія по Лимасолу, поїздка до Кіккського монастиря.а тепер вільний час. хто відпочиває у каюті, хто блукає вздовж моря, хто сидить у маленькому кафе на березі. А я дуже хочу подзвонити до Москви, кажуть, недалеко, просто за кафе телефони-автомати. Іду не поспішаючи, насолоджуючись спокоєм, згадуючи чудові подарунки дня доганяє чоловік. Товстенький, рудий, лице усе у ластовинні. Наш, з теплоходу. У ресторані його столик за два від мого. Дуже шустрий. І – обожнює фотографуватися. Повільно не ходить, усе бігом. Такий собі колобок – я від дідуся пішов…
-Клацнути вас на фоні он тієї пальми?
-Не треба, я у Москву дзвонити…
-І мені потрібно, ідемо разом.
Мій телефон не відповів. Рудий чоловічок швиденько набрав свій номер і затараторив, зачастив:
-Кіпр – це неперевершено! Три ікони купив. Як чому три? На всю нашу сім
’ю. Скучила? Я теж. Ще тиждень – і я вдома. Так, так, обіймаю вас, мені дуже вас не вистачає.Вже трубку поклав, а усе посміхався. Так і підійшов до мене з відблиском тої посмішки.
-З дружиною розмовляв. Вона у мене в декреті. Дочку народила. А я ось вирішив у паломництво, давно збирався. Дочка підросте, разом будемо їздити, а поки що один. Одному, звичайно
, не те, з сім’єю краще.-А жінка ваша хто?
-Іконописець. В одному московському храмі на іконостасі відразу чотири її ікони. Талановита. А красуня… Не те, що я – крокодил. Донечка на дружину схожа. Ангеліною назвали. Правда, гарне ім’я Ангеліна? Від ангела щось, сітло якесь. Я їй накупив!.. Покажу, хочете? Ось вона моя каюта, ласкаво прошу.
Він увійшов і став витрушувати з валізи повітряні мережані платтячка, чобітки, маєчки, костюмчики – купа веселого дитячого одягу, від яскравості якого замерехтіло в очах. А одне ну просто розкішне плаття з наворотами, зовсім не дитяче.
-На виріст узяв. Виросте, а вже є що одягти. Мені нічого не шкода для донечки…
Він простягнув мені фотокартку малесенької дівчинки, але спочатку ніжно поцілував її
– Донечка, Ангелінка моя, сонечко моє, нечаяна моя радість. А це дружина (на мене дивилась вродлива юна жінка з щасливими, розкритими у життя очами). Марина. Гарна? А я, дурний, женитися не хотів,усе роздумував. Але отець духовний наполіг, йому ж краще видно, а я нарікав, а я нарікав, грішний.
Наталя Сухініна
| Зміст розділу | || Обговорити на форумі|| | На головну |