Українська мова в християнських храмах.
Погляд киянина.

(Скорочено)

До кінця X ст. старослов'янська мова пройшла три етапи розвитку:

1. солунський (перші переклади з грецької на слов'янську зроблено на основі мовлення рідного міста, де народилися й виросли Кирило та Мефодій, і його околиці),

2. мораво-паннонський (у Моравії Кирило та Мефодій відредагували свої перші переклади, враховуючи мову місцевого населення; в Паннонії Мефодій та його учні зробили переклади низки творів),

3. болгаро-македонський (після смерті Мефодія його учні змушені були емігрувати в Хорватію й Болгарське царство, в яке входила й Македонія).

Першопереклади з початкового етапу розвитку старослов'янської мови в оригіналах взагалі не збереглися. На Русь потрапляли деякі тексти, в яких представлений мораво-паннонський етап, але всі канонічні книги та абсолютна більшість неканонічних текстів прийшли до нас із Болгарського царства й представляли болгаро-македонську редакцію старослов'янської мови.

Уже найдавніші наші книги демонструють процес взаємодії системи принесеної конфесійної мови з давньоруською літературною й живим мовленням східних слов'ян Xl ст. До кінця XI ст. цілком сформувалася давньокиївська (давньосхіднослов'янська) редакція старослов'янської мови.

Столична – київська – вимова конфесійних текстів вважалася зразковою й поширювалася по всіх землях держави Рюриковичів.

Південно-західна зона Київської Русі, в центрі якої була розташована столиця держави, характеризувалася гортанною вимовою г, губно-губною вимовою в, а більша частина південної ще й напівтвердою вимовою приголосних перед голосними е, и.

Приблизно в середині XII – XIII ст.ст. в східнослов'янських діалектах сталися кардинальні зміни в фонологічних системах. У цей же час ряд змін відбувався й у граматичних системах живої мови.

Деякі давньокиївські особливості орфоепії церковних текстів поширилися по всіх східнослов'янських теренах. Фрикативна вимова г в літургійній російській орфоепії зберігалася до початку XX ст., а в окремих словах – Бог, Господь, благодарить і похідних від них донедавна характеризувала й світське мовлення. Очевидно, в стародавні часи в російських церквах практикувалася тверда вимова приголосних перед голосним е, яку донині зберегли старообрядці. Імовірно, з давньокиївською орфоепією пов'язане збереження в російській редакції церковнослов'янської звука о в ненаголошеній позиції (відсутність акання) та звука е під наголосом (без переходу в 'о, пор. рос. небо, крест та нёбо, перекрёсток).

Структуру української редакції церковнослов'янської мови кодифікував наш чудовий лінгвіст М.Смотрицький у славнозвісній "Граматиці" (Єв'є, 1619), а словниковий склад певною мірою нормалізував знаний п. Беринда у своєму відомому "Лексиконі словено-роському" (Київ, 1627). Зазначені праці користувалися авторитетом у всіх слов'янських народів греко-візантійського обряду – Білорусі, Росії, Сербії, Болгарії, Македонії. Звичайно, норми цих видатних українців у названих країнах пристосувалися до місцевої мовної практики.

Українська орфоепія церковнослов'янських текстів була важливим культурно-духовним чинником, що сприяв консолідації українців як єдиного етносу, незважаючи на те, що Батьківщина наша була поділена між державами інших народів, а люди наші належали до різних конфесій. Вона виступала яскравою ознакою української культури, української держави, духу, що різала слух усіляким денаціоналізаторам.

Після Полтавської битви в Російській імперії складаються несприятливі умови для української культури. 1720 р. цар Петро І видав розпорядження, за яким у Гетьманщині дозволялося друкувати тільки книжки, в яких би "никакой розни и особого наречия не было". Це був перший наступ на українську церковнослов'янщину, та до орфоепії указам було зась. Вона зберігалася скрізь, де проживав народ наш.

На більшій частині українських територій, що входили до складу Польського королівства, офіційних заборон не було, і в таких визначних центрах книгодруку, як Львів і Почаїв, культивувалася українська редакція церковнослов'янської мови і навіть видавалися книжки, написані живою мовою..

Як відомо, після поділів Польщі в кінці XVIII ст. всі українські землі, крім Галичини, Буковини й Закарпаття (географічного) опинилися під владою Російської імперії. І саме в цей час почалася посилена деетнізація українського православ'я – другий етап русифікації. Виконуючи накази зверху, київський митрополит С.Миславський 24.Х.1794 р. "приказал духовной Киевской консистории предписать указом архимандриту Киево-Братского монастыря и ректору академии с префектом, дабы они неусыпное возымели попечение о непременном и неусыпительном наблюдении как учителями, так и учащимися правил российского правописания... А дабы все студенты и ученики, особливо желающий достигнуть священных чинов... упражнялись в чтении церковных книг, а паче Библии, с приобретением хорошего и чистого произношения", бо інакше "имеют быть исключены из духовного ведомства" (Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии / С введен. и примеч. Н.И.Петрова. – Отдел 2. – Т.5. – К., 1908. – С.81–82).

Церковна адміністрація видала розпорядження, щоб дяки правили Службу Божу "голосом, властивим російському наріччю" (Власовський І. Нарис історії української православної церкви / 2-е вид. – Нью-Йорк – Київ – Бавн-Брук, 1990. – С.48.).

Розпочався тотальний наступ на українську редакцію церковнослов'янської мови, що формувалася майже 800 років. Навіть видано "Краткие правила российского правописания... по свойству украинского диалекта для употребления малороссиянам дополненные" І.Переверзєва (М., 1782). Правда, процес насильного введення російської орфоепії церковнослов'янських текстів тривав майже століття, але він не охопив уніатські парафії Правобережжя, Волині, Холмщини. Останні греко-католицькі єпископства приєднано до Російської православної церкви 1839 р. (Луцьке й Берестейське) та 1875 р. (Холмське). Про те, що українська орфоепія міцно трималася в першій половині й середині XIX ст. свідчать "Граматика малороссийского наречия" (1818 p.) О.Павловського, "Словарь малороссийского языка" (1843 р.) п. Білецького-Носенка, праці М.Максимовича, п. Куліша, твори Г.Квітки-Основ'яненка, Т.Шевченка та ін. Напевне, процес русифікації української православної церкви в імперії завершився десь під кінець XIX ст. Мовна політика священного Синоду збігалася з русифікаторською політикою царату, що протягом XIX ст. кілька разів обмежував вживання української мови (згадаймо хоча б Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1876 р. імператора Олександра II).

Витіснення української вимови в церкві означало кінцеву втрату решток незалежності українського православ'я та разом із тим великою мірою і духу української держави. Воно різко розмежувало, протиставило живе й конфесійне мовлення українців у Російській імперії, принизило українську мову.

Тисячолітня традиція вимовляння церковнослов'янських текстів рідною мовою, на живомовний лад, збереглася тільки у греко-католиків Галичини, Закарпаття, Пряшівщини та православної Буковини, які перебували поза юрисдикцією Російської православної церкви. Нав'язана духовними властями та дореволюційною російською школою російська вимова давніх текстів настільки вкоренилася в Східній Україні, що нині навіть люди з вищою гуманітарною освітою на російський лад читають не лише церковнослов'янські, але й українсько-давньоруські та староукраїнські тексти (типу прісно замість присно, грядєші замість грядеши тощо).

Нам не відомо, чи були спроби повернути або захистити українську вимову конфесійних церковнослов'янських текстів у XIX ст. На початку XX ст., особливо в 20-х – 30-х роках активно пропагували рідну літургійну вимову українські лінгвісти, зокрема В.Сімович та І.Огієнко. А будучи міністром віросповідань УНР І.Огієнко 24.IX.1919 р. розіслав єпископам наказ (термін виконання – один місяць), щоб "всі Служби Божі, всі читання й співи церковні... неодмінно правити з українською вимовою, себто так, як було на Україні довгі віки" (Старожитності. – 1992. – Ч.4. – С.7). Але тоді не судилося повернути в храми рідну орфоепію з відомих історико-політичних причин. Були спроби повернення до української вимови в церквах православних громад, що до Другої світової війни перебували в складі Польщі.

Після Другої світової війни, коли Західна й Закарпатська Україна та Буковина ввійшли до складу СРСР – УРСР неофіційно продовжувалася експансія російської орфоепії, але помітного успіху не мала. На зазначених теренах наша традиційна церковна орфоепія функціонує повнокровно й нині.

Слід зауважити, що УПЦ загалом не цуралася української вимови. Ще 1968 р. з благословення її митрополита Філарета з'явилося перше видання великого "Православного молитвослова" з українською транскрипцією церковнослов'янських текстів, розраховане, вочевидь, насамперед на Галичину, Буковину та Закарпаття. Та й було це у відомі 60-і роки, коли національні утиски було послаблено. Впадає в око те, що "Православний молитовник", який 1990 р. опублікувала УПЦ, містить паралельно церковнослов'янський текст у російській транскрипції з українським перекладом.

На соборі УПЦ у листопаді 1991 р. (час митрополитування Філарета) заявлено: "Собор Української Православної Церкви вважає своїм священним обов'язком заявити, що богослужбовою мовою, як і раніше, залишається церковнослов'янська... На Україні існують дві рівні вимови церковнослов'янської мови: східна й західна. Українська Православна Церква допускає вживання української мови в богослужінні в таких випадках, коли не менше двох третин парафіян бажають цього. Мовою проповіді в Україні є українська, російська, а також інші національні мови. Вирішальний голос у цьому питанні належить пастві й парафіянам .

Мовну позицію ієрархії УПЦ чітко виклав митрополит Володимир (Сабодан) у доповіді на всецерковній нараді 29 грудня 1993 p.: "Дехто звинувачує Українську Православну Церкву в тому, що вона веде богослужіння російською мовою, а отже, займається русифікацією. Такі звинувачення ґрунтуються на неточній інформації. Богослужіння в Українській Православній Церкві ведеться не російською, а церковнослов'янською мовою. Цією ж мовою ведеться богослужіння у всіх православних церквах: в Росії, Україні, Білорусії та інших країнах , бо це традиційна богослужбова мова руського православ'я. Незважаючи на те, що церковнослов'янська мова уже 1000 років функціонує у православній Церкві в нашій країні, ніхто з віруючих нею не говорить. Це виключно мова богослужіння. Синод Руської Православної Церкви у 80-х роках прийняв рішення відносно того, що мову богослужіння вибирає сама віруюча громада. Наша допускає вживання української мови у богослужінні за бажанням парафіяльної більшості – 2/3 віруючих".

На превеликий жаль, від ієрархів УПЦ досі не чути беззастережного доброго слова на підтримку уцерковлення мови народу, іменем якого вона себе називає. Якщо ієрархія УПЦ на сучасному етапі не наважується закликати парафіян до молитви рідною українською мовою, переконувати їх у перевазі живомовних відправ, то хай би вона, заради історичної правди і для загоєння кривди, завданої українській духовності, повернула до храмів хоча б українську вимову церковнослов'янських текстів.

Поява двомовного "Православного молитовника" в УПЦ позитивний факт, бо він призвичаює до сучасної української мови консервативну частину мирян, показуючи при цьому, що нашою мовою можна так само урочисто й бездоганно звертатися до Всевишнього і святих, як і традиційною, але принесеною.

Кирило-Мефодіївська мовна традиція в своїх початках була глибоко демократичною, бо давала змогу слов'янським народам Середньовіччя молитися загалом зрозумілою для них мовою. Вона виступала одним із важливих засобів духовно-культурного єднання слов'ян греко-візантійського обряду. Та з плином часу, незважаючи на вироблення окремих національних її редакцій, церковнослов'янська мова протягом століть як мова законсервована дедалі більше розходилася з живим мовленням, що перебувало в стані безперервного розвитку. Ще в часи Київської Русі з'явилися пояснення незрозумілих старослов'янських елементів – перші вітчизняні лексикографічні спроби. А в XVI ст. з'являються церковнослов'янські словники. Автор "Лексикона словено-роського" (К., 1627) п. Беринда в передмові до нього підкреслював, що "широкій и великославный языкъ славенскій... тру(д)ности теж(ъ) словъ до вырозумьно темны(х) в(ъ) собь мат(ъ), зачимъ и самаа црквъ россійская многи(м) власным(ъ) сыном(ъ) свои(м) въ огиду приходит(ъ)".

Очевидячки, церковнослов'янська мова була панівною конфесійною мовою в Україні до XV ст. У всякому разі спроби перекладу Святого Письма чи церковних відправ живою мовою XI-XIV ст.ст. науці не відомі. З XV ст. дійшли переклади окремих частин Біблії (наприклад, Плач пророка Єремії, книга пророка Данила, Пісні пісень, Псалтиря), а також обширна Четья-Мінея 1489 р.

У середині XVI ст. перекладено українською мовою Новий Завіт (найбільш відомі пам'ятки – Пересопницьке євангеліє 1552-1556 pp., Євангеліє Негалевського 1581 p., Крехівський Апостол 60-х pp. XVI ст.). Перекладач Пересопницького євангелія син сяноцького протопопа Михайло Василієвич, зазначав, що переклад призначений "для читання церкви бжіи(х)". Судячи з консервативної критики І.Вишенського: "Євангелия и Апостола в црквеи на литургии простым языком не выворочайте", – можна припускати, що принаймні в кінці XVI ст. ще в багатьох українських церквах зазначені частини Нового Завіту звучали живою мовою. З різних причин переклади Святого Письма в Україні не набрали розмаху в XVII та XVIII ст.ст. Однак у так званих учительних євангеліях, проповідницькій прозі наші письменники часто цитували Святе Письмо в українському перекладі (чудові зразки – в М.Смотрицького та Й.Ґалятовського). Варто при цьому згадати й українськомовну духовну поезію XVI-XVIII ст.ст., зокрема, колядки. Протягом усього XIX ст. і на початку XX ст. звучали казання, друковано проповіді й теологічні трактати українською мовою тільки на тих теренах, що перебували під владою Австро-Угорщини. У Російській імперії в зазначених жанрах було заведено російську мову. Щоправда, в добу деякого пожвавлення українського духовного життя - середина XIX ст. – на землях, що перебували у складі Російської імперії, нашою мовою виходять у світ проповіді - збірки 1849, 1855-1859 pp. проповідей подолянина В.Гречулевича (1791-1870), одну із книг якого редагував і своїм правописом видав п. Куліш, друкуються 1863 р. повчання І.Бабченка, оповіді із Святого Письма С.Опатовича (1863 р.) тощо. У творах В.Гречулевича та С.Опатовича міститься багато цитат із Біблії. Діячі культурно-національнаго відродження роблять переклади окремих текстів із Святого Письма (зокрема М.Максимович, Т.Шевченко, Л.Українка). Є відомості, що 1836 р. переклад Євангелія українською мовою здійснив М.Костомаров.

Лише після зняття заборон на українську мову в Російській імперії та виходу в світ Євангелія у перекладі А.Морачевського Святе Письмо стали читати в українських храмах: уперше в Кам'янці-Подільському на Великдень 1906 p., a 1913 р. - у Києві, Чернігові та ін. Містах.

З українським церковним рухом змушена була рахуватися й РПЦ: патріарх Тихон благословив Божу Службу українською мовою там, де цього бажає більшість парафіян. Православні парафії українських земель, що після Першої світової війни відійшли до Польщі (Волинь, частина Полісся, Холмщина) спочатку підлягали юрисдикції РПЦ. Служби Божі правилися церковнослов'янською мовою з російською орфоепією. Були спроби повернення до української вимови, які паствою сприймалися не завжди, бо в цьому вбачалии спробу навернення на унію. (Власовський І. Нарис історії української православної церкви / 2-е вид. – Нью-Йорк – Київ – Бавн-Брук, 1990-Т.4. – Ч.1. – С.208.).Однак, і на цих теренах розпочався рух за рідну українську мову в храмах. Синод православної церкви в Польщі 14.ХІІ.1922 р. та 3.IX.1924 р. дозволяв уживання української мови, причому в 1924 р. було дозволено використання білоруської, польської та чеської мов там, де цього бажають парафіяни. Передумовою для церковного вжитку перекладів Святого Письма, молитов, богослужбових книг мав бути дозвіл церковної влади.

У 1932 р. організовано Комісію перекладу Святого Письма і богослужбових книг при Українському науковому інституті у Варшаві з підкомісіями в Крем'янці та Луцьку. У результаті праці великого колективу видано "Літургію св. Йоана Золотоустого", "Псалтир" (1936 p.), "Божественну Літургію св. Василія Великого", "Божественну Літургію Раніш Освячених Дарів св. Григорія Двоєслова" (1939 p.). Комісія припинила роботу 1939 p., але переклади її з'явилися й 1942 р. Значний внесок у справу перекладів українською мовою зробила Богословська секція Товариства ім.Митрополита п. Могили в Луцьку, що її організував і керував нею єпископ Полікарп (Сікорський), у якій перекладено Літургії, чини різних відправ тощо. Слід сказати, що консервативна частина православного духовенства та ієрархії і в західній Україні робили перешкоди вцерковленню нашої мови.

У кінці 30-х років XX ст. були спроби витіснити з деяких храмів українську або церковнослов'янську мови польською через підтримуване державою т. зв. "польське православ'я".

Отже, протягом 20-х років у східній і 30-х років XX ст. у Західній Україні зроблено дуже багато для забезпечення відправ українською мовою, і хоч із річного кола православних богослужінь усього ще не перекладено донині, наявні переклади дозволяють служити Літургії по-нашому в будь-яке значне свято.

Для перекладу українською мовою творів церковного вжитку дуже багато зробив видатний філолог, церковний і громадський діяч І.Огієнко (1882-1972). Як зазначалося, 1920 р. він видав "Святу Службу Божу св. отця нашого Іоанна Золотоустого мовою українською" ще будучи світською особою. Перекладацькі праці над творами храмового вжитку він не припинив і пізніше, особливо після 1940 p., коли став одним із ієрархів православних українців, узявши ім'я Іларіон. Архієпископ холмський та підляський Іларіон принаймні шість разів (шоста публікація 1943 р.) видавав свій "Український православний молитовник", у якому рідномовний переклад уміщено поряд із церковнослов'янським в українській транскрипції.

Восени 1951 р. єпископи Української греко-православної церкви Канади обрали Іларіона (Огієнка) митрополитом. Він благословив до вжитку молитовник "Добрий Пастир" (знаємо четверте видання, 1952 р.). Нам не відомо, хто переклав тексти – сам владика чи колектив, що його він очолював. Так чи так Іларіон особисто мав редагувати книжку.

Переклади Святого Письма та переклади богослужбових текстів, молитов дуже збагатили лексичний і семантичний фонд української мови. Чимало важливого словникового матеріалу містять твори українських богословів – православних церков, особливо автокефальної, греко-католицької та ін., періодичні видання конфесій, що діють в Україні. Без залучення зазначеного вище величезного масиву матеріалу не може обійтися справді повний "Словник української мови".

Тепер тільки треба шкодувати, що українська священна мова майже зовсім не представлена в тлумачному словнику. Скільки лексем, скільки значень і їх відтінків не представлено в лексикографічних працях нашої доби тільки через те, що з "ідейних" мотивів не розписувано переклади Біблії, літургійних творів, богословських трактатів, проповідей священослужителів, послань ієрархів, матеріалів діянь церковних соборів і з'їздів!

Вивчення історії конфесійних мов нашого народу переконує, що українська редакція церковнослов'янської є величезним культурним надбанням рідної культури, але нині адекватним засобом служіння в християнських храмах є сучасна українська літературна мова, яка з честю витримала випробування часом. Володіючи невичерпними виражальними можливостями, що ґрунтуються на високорозвиненій кодифікованій писемній мові розвинених світських стилів, насамперед духовного, вона успішно й далі збагачується й розвивається. Виявом цього є не тільки недавні та новітні переклади нею конфесійних текстів, але й оригінальні молитви та літургійні твори українських духовних осіб. Однак на перешкоді повнокровного розвитку української священної мови нині є відсутність єдиних норм і різні варіанти перекладів одних і тих важливих текстів, котрі використовуються дуже часто.

В.Німчук,

м.Київ