Я нескінченно вдячна Богу за те,
що Він Сам знайшов мене ще в юності
Підтримуючи добру традицію газети я, як нова парафіянка свято-Георгіївського храму, охоче розповім вам історію мого шляху до Бога. Нам завжди цікаво заглянути в дверну шпаринку чийогось життя. Думаю, ми це робимо аж ніяк не від бажання зайвий раз впевнитися в моральній неспроможності сусіда. Скорше, для того, щоб утішити самого себе, заспокоїтися, що подібні перипетії відбуваються не тільки з тобою. Але одкровення людей цієї рубрики публікують не для задоволення элементарної людської цікавості. Прочитуючи нові історії, ти більше переконуєшся у своїй недосконалості й очевидно розумієш, що воістину, Господи, шляхи Твої неісповідимі і суть їх - безодня велика. Отже, сказати, що росла я в абсолютно безбожному середовищі буде неправдою. Скоріше в патріархальному середовищі, де на релігії не було особливого акценту, але і не віддавали їй останнє місце в житті людини. Справа в тому, що бабуся моя з дворянської родини, а саме з польських дворян. Усе життя вона прожила, приховуючи своє походження, як страшну таємницю. Так це і природно для тих часів. Але дітям своїм, у тому числі і моєму батькові, дала саме те виховання, яке завжди виділяло думаючу людину серед хаотичної безглуздої юрби. Те, що від своєї матері навчився мій батько, він передав і нам, своїм дітям. Тато, ніколи не був партійним, вселяв нам любов до Батьківщини, до своєї історії, навчав шанувати і поважати надбання своїх предків. У нашому будинку ще в радянські часи висіли стародавні ікони, фотографії російських імператорів, які мій брат робив сам, керуючись книжковими ілюстраціями. Ось в такій, майже казковій, атмосфері і росла маленька Христина. Одного разу ми з братом вирішили піти на Всеношну на Великдень. Звичайно, я там нічого не зрозуміла, але відчувала, що це “правильно”. Потім це виявилося вже доброю традицією. Пам’ятаю, що якось сама пішла до церкви. У коротенькому платті, з непокритою головою я стояла і дивилася на все, що відбувається із широко відкритими очима. Знову нічого не розуміла, але почувала - “правильно”. Більш ближче з храмом, християнським життям я познайомилася набагато пізніше, коли мій брат прочитав оголошення про набір дітей у недільну школу. Уже тепер я розумію, що ті мої довгі, але наполегливі пошуки школи були початком пошуків Бога. Крок за кроком, уся плутанина моїх понять про Церкву, як про Наречену Христову, розклалася рівненько по поличках. Переді мною відкрився вічний зміст, прихована таємниця. Потім було ще багато перешкод: якийсь страх і нерозуміння близьких, утвердження християнства в собі і себе, як християнки, перше Причастя із третьої спроби і багато чого іншого. Тепер труднощі першовідкривача подолані і пригадуються лише з усмішкою. Зараз я розумію, скільки б я втратила у формуванні себе, як особистості, свого внутрішнього світу, якби Христос ввійшов у моє життя у вже зрілому віці. Адже, крім рятівної функції, Церква збагачує людину морально, виховує її, вчить у чорному бачити чорне, а в тому, що від створення світу вважалося білим, - біле і не інакше. Я нескінченно вдячна Богу за те, що Він Сам знайшов мене ще в юності. Але ж скільки людей усе своє життя говорять один раз у рік: “Христос Воскрес”, не розуміючи, що воскрес Він саме для них, для кожного особисто.
Христина Заложкова,
м.Тираспіль, Молдова.