” пошуках ≥стини

Ќа фон≥ веч≥рнього неба дивакувато химерно вимальовуЇтьс¤ чорне г≥лл¤ дерев. Ћист¤ вже давно облет≥ло. „ути сковуючий подих зими. ѕов≥тр¤ пахне морозом... ≥ дощем. ўе трохи, ≥ зовс≥м стемн≥Ї, кам'¤н≥ ст≥ни ≥ старовинн≥ будинки, мокра брук≥вка Ц все у сут≥нках почорн≥Ї, набуде ≥ншоњ ¤коњсь ≥нтонац≥њ, немов старовинн≥ в≥ки заговор¤ть тими суворими ст≥нами, похмурими вулиц¤ми, по ¤ких колись, к≥лька сотень рок≥в тому, ходили ≥нш≥ люди, з≥ своњми турботами ≥ радощами, з≥ своњми думками ≥ над≥¤ми, почутт¤ми ≥ переживанн¤ми, св≥тосприйн¤тт¤м, ¤ке, можливо, н≥чим не в≥др≥зн¤лось в≥д тепер≥шнього: пом≥н¤лас¤ лише зовн≥шн¤ оболонка, р≥вень цив≥л≥зац≥њ, св≥т матер≥альних речей, а те, що всередин≥ Ц душа людини Ц сама вона, њњ сутн≥сть, залишаЇтьс¤ сталою ≥ незм≥нною, незалежно в≥д часу, м≥сц¤, ≥сторичноњ епохи, чи культурних традиц≥й.

як складно все та ген≥ально створено Ѕогом... —к≥льки р≥зних дор≥г, але вс≥ вони ведуть до Ѕога, ¤кщо в серц≥ жевр≥Ї хоча б крихта божого тепла. якщо душа не в≥двертаЇтьс¤ в≥д любов≥, а розум прагне ≥стини Ц √осподь в≥дкриЇ оч≥ ≥ обов'¤зково покаже в≥рний шл¤х. ѕотр≥бно лише не в≥двертатис¤ в≥д нього, а вс≥м своњм серцем ≥ душею прагнути осмислити силу ≥ безмежн≥сть Ѕожоњ любов≥ до нас, сутн≥сть короткого, наче спалах, пром≥жку нашого житт¤ на ц≥й земл≥. —аме так Ц пром≥жку житт¤, спалаху ≥скри, в≥д ¤коњ або загоритьс¤ полум'¤ в≥чного житт¤, або нав≥ки погасне, так ≥ не п≥знавши —в≥тла. —кладно, проте ген≥ально створений св≥т.

ѕройдуть дощ≥. ѕерш≥ морози скують похмур≥ та невесел≥ вулиц≥. “а що мороз ≥ холод дл¤ душ≥, в ¤к≥й тепло ≥ затишок?! ¬же незабаром природа повторить св≥й звичний коловорот, ≥ стануть потемн≥л≥ в≥д часу вулиц≥ до невп≥знанн¤ прив≥тними ≥ св¤тковими п≥д б≥лосн≥жним покривалом зими. ј дал≥ Ц ≥ не огл¤нешс¤ Ц ¤к –≥здво настане, - народженн¤ —пасител¤ св≥ту, ≤≥суса ’риста, ¤кий кров'ю своЇю вр¤тував нас в≥д гр≥ха ≥ дарував житт¤ в≥чне. —лава Ѕогу нав≥ки!

¬ серц≥ невимовна рад≥сть ≥ п≥днесенн¤. ѕрости нас, Ѕоже гр≥шних ≥ недостойних, тих, чињ душ≥ зачерств≥ли в≥д мирських спокус, жорстокост≥, немилосерд¤...

¬се буде так, ¤к ≥ завжди. “ак, ¤к ≥ за зимою завжди приходить весна, ≥ подих њњ чути у пов≥тр≥ повсюди, вс¤ природа оживаЇ, зацв≥тають дерева, з кожним днем все зелен≥шаЇ, набуваЇ нового в≥дт≥нку,- життЇрад≥сного, гармон≥йного, - ¤к сама весна. Ќав≥ть у ¤вищах природи закладено великий зм≥ст. „и не так оживаЇ душа, ≥ розкв≥таЇ, наче весн¤н≥ кв≥ти, що т¤гнутьс¤ до перших промен≥в сонц¤, у своЇму прагненн≥ до Ѕога? “о ж не дамо своњм душам зачерств≥ти, а серц¤м Ц стати кам≥нними, бо ми Ї жив≥, ≥ прагнемо тепла, любов≥, затишку, душевноњ р≥вновоги, а без ¬севишнього њх неможливо дос¤гнути.

≤ванка Ўандра,
студентка 5-го курсу
Ћьв≥вського медичного ун≥верситету