Був чудовий вечір. Погода свіжа, звеселяюча, але не така холодна, що "страшно носа висунути". Небо темносинє, чисте, усе зірочками засіяне, а зірочки так і блимають в безмежній висоті, ніби посміхаються звідти. Сніг, як білою скатертиною, обтягнув усі вулиці. Ідеш - під ногами хрустить, щось святкове, радісне розлито у повітрі, ніби не тільки люди, але й уся природа напружено і нетерпляче чекає Різдва. Вулиці незвично повнолюдні, місто - пожвавішало, відкрився м'ясний ярмарок і продаж ялинок, різних прикрас та іграшок. З повітів багато народу наїхало: хто закуплятися, хто за дітьми, щоб забрати їх на святки додому... рух, шум, гомін навіть там, де у звичний час панує повна тиша. Сани постійно проїжджали повз нас, зі свистом прорізуючи сніг і обкидаючи нас зрідка купами снігу.
Нам було весело, жартуючи, бігли по Копленській вулиці.
- А того ведмедя потрібно купити обов'язково! - заявив раптово Петро.
Ми вже заздалегідь ходили на базар - приглядітися та прицінитися, тепер йшли ми, щоб покінчити діло з покупками.
- Якого ведмедя? — запитав я.
- Того, що у балагані Волкова, той, що дибки став, невже забув?
- А-а... пам'ятаю!
- Потрібно купити!
- Ведмідь хороший... тільки...
- Що?
- Дорогий же він, Петро!
- Що за проблема! Цей рік не минулий: є на що!..
- Так воно так... але ж не один ведмідь!
- Знаю, що не один... так що ж?
- А вистачить?
- Ось ще надумав... Давай
порахуєм... Свічок...
І ми, стрибаючи, побігли і почали знову робити обрахунки.
Раптом пролунав різкий свист локомотиву. Я здригнувся.
- Чого ти? — засміявся Петро. — це ж машина... вагони збирає для потяга.
- Хіба вже скоро сьома?
- А як же? Ми ж о шостій вийшли!
Вокзал залізної дороги знаходився в стороні, недалеко від нас.
- Тож зараз Володя Козирьов
іде! - промовив я у вигляді зауваження.
- Хіба він тобі говорив?
- Говорив... бачив його вчора.
- Давай забіжимо? — запропонував Петро.
- Навіщо?
- Та так... Володьку проведемо...
- А встигнемо?
- Ще б пак! Базар до десяти відкритий...
Я погодився, і ми повернули в провулок, який вів прямо до вокзалу.
Народу було доволі багато, так як селяни, які служили у місті, поспішали на свята додому. Локомотив, маневруючи, бігав по коліях, чіпляючи один за одним невеликі вагони. Лунали різкі свистки, чавунне чудовисько кряхтіло, випуспорахуєм... Свічок...
І ми, стрибаючи, побігли і почали знову робити обрахунки.
Раптом пролунав різкий свист локомотиву. Я здригнувся.
- Чого ти? — засміявся Петро. — це ж машина... вагони збирає для потяга.
- Хіба вже скоро сьома?
- А як же? Ми ж о шостій вийшли!
Вокзал залізної дороги знаходився в стороні, недалеко від нас.
- Тож зараз Володя Козирьов
іде! - промовив я у вигляді зауваження.
- Хіба він тобі говорив?
- Говорив... бачив його вчора.
- Давай забіжимо? — запропонував Петро.
- Навіщо?
- Та так... Володьку проведемо...
- А встигнемо?
- Ще б пак! Базар до десяти відкритий...
Я погодився, і ми повернули в провулок, який вів прямо до вокзалу.
Народу було доволі багато, так як селяни, які служили у місті, поспішали на свята додому. Локомотив, маневруючи, бігав по коліях, чіпляючи один за одним невеликі вагони. Лунали різкі свистки, чавунне чудовисько кряхтіло, випус
- Ой, горе моє люте!.. помре він тепер... помре! - голосила баба.
- Хто помре?
- Синочок мій, синочок любий!
- Чого помре?.. Хворий чи що?
- Дуже хворий... дуже... Листа отримала... без надії хворий... І гроші я у чужих людей позичила, хоча б у останні хвилини побачу, думала... побачу його... А що тепер мені?..
І вона у відчаї упала обличчям на холодне каміння.
- Яка біда! - поспівчував хтось із натовпу.
-Уважніше потрібно було бути... не так, - порадив солідний пан в єнотовій шубі.
- Шкода, бідну, шкода! — похитав головою купець і відійшов в сторону.
- А ви далеко їдете, бабусю? - раптом звернувся до баби Петро.
Він увесь час стояв зосереджений і трохи блідий. Його, напевне, схвилювало горе старої. Він і тепер говорив не зовсім твердим голосом.
- Далеко їдеш? -повторив він знову, штовхнувши стару, яка нічого не відповіла на його перше запитання.
- До Н-ї станції, синку! ~ промовила вона, не піднімаючи голови. - до Н-ї станції...
- Це далеко?
- Далеко, далеко...
Плач душив її. Петро подивився на мене.
Я зрозумів його погляд. Мені і самому було глибоко шкода стару...
- Далеко ж, - пошепки промовив я, бажаючи допомогти і в той самий час відчуваючи, що віддати потрібно багато, скоріше... усе.
- Син помирає... Невже, нешкода, тобі...
Я почервонів і швидко відповів товаришу:
- Анітрохи...
- Тоді...
Він не докінчив і кинувся бігти до вокзалу. Я попрямував за ним і догнав його вже біля каси. Всі гроші були у нього.
- Скільки коштує до Н-ї станції? - тремтячим голосом промовив Петро, підходячи до віконця каси.
- Якого класу?
- Третього!
- П'ять рублів сорок! Петро мовчав з секунду, видно ще вагаючись.
- Давайте! — промовив він голосніше, ніж звичайно, і подав
касиру два трьох рубльових папірця — усе наше багатство!
Через хвилину ми були вже біля старої, яку підіймав жандарм.
- Бабусю, бабусю, візьми ось! — сказав Петро, даючи їй квиток.
- Синку мій ріднесенький! Де ж ти знайшов? — вигукнула стара.
- Біля дверей знайшли!..
- Любі ви мої!.. Дай вам Боже... Вона швидко впала на коліна і вклонилася нам до землі. Петро побіг від неї з такою швидкістю, ніби він втікав від когось. Я кинувся за ним. Коли ми вже збігали з ґанку вокзалу, пролунав другий дзвоник.
Ледве переводячи дух, втомлені, зупинилися ми посеред вулиці і мовчки поглянули один на од
ного.
Я не знаю, що у цю хвилину відчував Петро, але мені було якось поособливому хороше, як ніколи ще я себе не почував... саме у цю мить...
- Додому? - запитав я тихо Петра.
- Куди ж іще? — відповів він питанням. І пішли додому...
Майже всю дорогу ми мовчали. Тільки, коли ми підходили додому, Петро звернувся до мене:
- Тобі не шкода?
Я нічого не відповідав.
- Не можна було, Саша... то ж син помирає, а ми... Як вона плакала!.. Обійдемося і без ялинки один рік! Я рад... віриш, рад!
Я і сам був радий. Мені було шкода, що ми лишились без ялинки, але у той же час відчувалося, що діло зроблене хороше, що інакше не можна було... Я серцем усвідомлював, що, якщо б ми вчинили інакше, то, може, спогад про ридаючу бабусю отруїв би усе наше свято...
Ми залишились без ялинки — і все ж таки нам було весело...
При вигляді прикрашеної ялинки у купця мені стало трошки сумно, що ось і у нас могла б бути так ж... Але тільки на одну мить защеміло моє серце, сповнене щастям.
Це було те внутрішнє, глибоке щастя, яке приходить тільки тоді, коли почуваєш себе причасником чужої радості, коли усвідомлюєш, що хоча б трішки зменшив людського горя, що через тебе хоча б однією сльозинкою менше стало у світі!.. Минуть роки, і не забудеш цих хвилин... Щастя, щастя!.. є тільки одне щастя, друзі мої! Наше щастя — у щасті інших!
О. Круглов із "Золотих років